![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
juan_gandhi) wrote2025-01-27 11:12 am
Вертинский на тему "прежде и теперь"
Наша нянька, заболев, на вопрос «Что с тобой?» отвечала всегда одно: «Шось мене у грудях пече». А болезни‑то были разные.
Умирали тоже спокойно. Бывало, дед какой‑нибудь лет в девяносто пять решал вдруг, что умирает. А и пора уже давно. Дети взрослые, внуки уже большие, пора землю делить, а он живёт. Вот съедутся родственники кто откуда. Стоят. Вздыхают. Ждут. Дед лежит на лавке под образами в чистой рубахе день, два, три… не умирает. Позовут батюшку, причастят его, соборуют… не умирает. На четвёртый день напекут блинов, оладий, холодцов наварят, чтобы справлять поминки по нем, горилки привезут ведра два… не умирает. На шестой день воткнут ему в руки страстную свечу. Все уже с ног валятся. Томятся. Не умирает. На седьмой день зажгут свечу. Дед долго и строго смотрит на них, потом, задув свечу, встаёт со смертного одра и говорит: «Ни! Не буде дила!» И идёт на двор колоть дрова.
А теперь?
Не успеешь с человеком познакомиться, смотришь — уже надо идти на его панихиду! Люди «кокаются», как тухлые яйца. У всех склерозы, давления, инфаркты. И неудивительно. Век такой сумасшедший. От одного радио можно с ума сойти. А телефоны? А телевизор? А всякие магнитофоны? Ужас! Кошмар! И все это орёт как зарезанное, требует, приказывает, уговаривает, поучает, вставляет вам в уши клинья! И везде: в собственном доме, на улице, в магазинах, в учреждениях, у соседей. Где хотите. И заметьте, что это просто садизм какой‑то. Люди иногда даже не слушают, например, радио, а выключить не позволяют: «Пусть говорит». — «Зачем?» — «Так…» Они точно боятся, что если оно замолчит, то будет хуже. Не дай Бог, ещё что‑нибудь случится. Сплошное засорение мозгов какое‑то! Ни почитать, ни подумать, ни сосредоточиться невозможно.
А вечером дети садятся за телевизор, выгнав главу семьи из кабинета, и сладкие, приветливые, «очень миленько» причёсанные телетети начинают рассиропливать какую‑нибудь копеечную историю с «музычкой» и танцами или показывать захудалый фильм двадцатипятилетней давности, где играют молодые актрисы, которые уже, слава Богу, старухи, которых уже побросали четвёртые мужья и которые никак не могут бросить сцену. И вы думаете: «До чего же эта корова Закатайская была когда‑то худенькой и хорошенькой!» И прямо диву даётесь.
Я ненавижу телевизор. Из‑за него приходится выкидываться из кабинета уже в семь часов вечера: приходят подружки дочерей. Я собираю свои несчастные листки и черновики и иду покорно в столовую — работать. Если там не гладят и не кроят. Пристроившись где‑нибудь на уголке, я с трудом выковыриваю из головы какие‑то «воспоминания», крепко закрыв три пары дверей, чтобы не слышать, как уважаемые товарищи по искусству орут благим матом, изображая волевых людей и героев!
За что мне сие?.. Даже разложить свой материал на столе нельзя как следует. Стол завален учебниками. Трогать их нельзя. Дочки вернутся после телевизора доделывать уроки и т. д.
А меня сейчас уговаривают купить магнитофон. Нет! Дудки! Через мой труп!
Так вот, раньше ничего этого не было и в помине. Помню, был у тёти Мани на хуторе музыкальный ящичек, который играл две-три песенки, да и тот был сломан…
no subject
Мені не треба за нею судити, я вже тоді тут був наживо. Мас культура працює з запізненням. Так, на початку 90-х ще залишалася памʼять про гірші часи, економічно і соціально гірші*, але з ями все вже вилізло і, основне, покращення тривало. Ця стадія, коли кожен рік кращий, ніж попередній -- вона завжди приємна. Крім покращень економічних і соціальних, розвивалася і технологія, як повʼязана з айті, так і ні. Крім NexTʼів було багато всього: OS/2 і стабільна графічна оболонка під нею. Макінтоші, які хай ще дратували одною кнопкою, але реально працювали, причому, і мереживні речі, і перші браузери, і графіка, і можливість погратися з даними. А якщо хто в академії/науці, де додаткові потужності, то, взагалі. Багатозадачні workstations від SUN і DEC -- це ж пісня!
Ну і я молодший був, це важлива перевага тих часів! :)
*Щодо того, що все ще було поганенько: більше половини Штатів зараз свято переконані, що добре стало жити при Рейгані, а до нього була тьма єгипетська. Обʼєктивний розгляд цю думку за багатьма параметрами спростує, а вже позитив причинного впливу рейганівських ідей і ініціатив на внутрішній стан в країні -- тим більше сумнівна річ (от в зовнішній політиці він молодець, так і Картер ще більший молодець, в ті часи у людей було поняття порядності) Але якщо довго героїзувати когось, то рано чи пізно ми памʼятатимемо не реальність, а міф, який до реальності привʼязаний лише місцями, і то не завжди очевидними місцями.
no subject
Куррча, заздрю (якщо з тим перетиналися).
Я дітьо 8-бітних комп'ютерів, MS-DOS, BASIC (а про Basic ще Дейкстра казав, що безнадійно зіпсовані ми).
OS/2 користувалися FIDO-шники, я напряму його досі не щупав, пора би вже у віртуалці поставити.
Маки тільки в кінці 2000-х побачив, та й то були уже не ті Маки.
Про Sun/DEC/Cray і тд - тільки у статтях Зубінського в "Компьютерное Обозрение" і т.п.
Зараз на ютюбі є канал з передачами із 80-90-х про Кремнієву і все, чим дихала епоха, там багато цікавого.
Зокрема, бачив там і портретні режими у CRT моніторах (датчик повороту на 90 градусів - ртуть у трубочці переверталась і замикала контакт), і https://en.wikipedia.org/wiki/DESQview - це зовсім паралельний світ до того, з чим я стикався, круті штуки існували, я про них не в курсі в ті роки був.
Один з ведучих - https://en.wikipedia.org/wiki/Gary_Kildall
https://www.youtube.com/@ComputerChroniclesYT
>Ну і я молодший був, це важлива перевага тих часів! :)
гдє моі сімнаццать лєт :-)
no subject
Я в Україні того всього не бачив, лише великий, на весь поверх ЄС-100, на якому нас вчили числових методів на Фортрані, плюс поставлений невідомо якими шляхами на кафедру, де працювали мої батьки, савєцкий клон 086 інтела компутер "Іскра". З якого, як і заповідав дєдушкалєнін, з часом возґорєлось пламя.
А потім мені пощастило поїхати в Штати по студентському обміну, і вже тут побчити все перелічене (крім Крея :)), побраузати www в стадії зародку, все таке. Причому, пощастило двічі: вдруге, що попав в академічно посередній, але технічно наворочений коледж, тоді далеко не у всіх універах був доступ до того, що перепало мені. А вперше пощастило попасти в програму обміну, коли вона була ще геть нова, про неї ніхто нічого не знав. В результаті, приїхали прості люди. Тобто, академічно там були гіганти, я найдурніший на всю групу був, але -- простих сімей. В групі, яка за тим самим обміном приїхала на рік пізніше, були вже діти банкірів і генералів кагебе.
тупо пощастило в 93-ми приїхати в Штати за програмою студентського обміну